бути самим собою

1) refl. себе, -ся; собі

2) emph. самі

* * *

1. n (pl selves)

1) суть, склад, сукупність властивостей (людини)

2) сутність (чогось)

3) філос. особистість, власна персона; суб'єкт, моє «я»

2. adj

1) однорідний, суцільний; цілісний; незмішаний (про колір тощо)

2) однобарвний; однакового кольору

3) свій (власний)

4) той самий, той же

3. pron

1) я сам, я сама

2) він сам, вона сама

3) сам, сама, саме

4. v звич. pass. запліднюватися самозапиленням

* * *

1) своє "я"; сутність, вигляд, склад, сукупність властивостей ( людини); особистість, суб'єкт, моє "я"

2) у сполученні з присвійним займенником, часто пpикм.

3) власні, егоїстичні інтереси

1. adj

цей, ця, це; той, та, те

2. adv розм.

так, до такої міри

3. pron (pl those)

1) це

2) ось що

3) те

4) який, яка, які

5) коли

6) він, вона; той, та

4. conj

що; щоб; так, щоб

* * *

pron (pl those) А dem

1) це

2) викор. замість іншого слова або словосполучення, згаданих вище, щоб уникнути повторення заміняє групу іменника

3) у корелятивних займенникових сполученнях той ( який)

4) перше ( з вищезгаданих)

5) який, яка, які (звичн. йде безпосередньо за обумовленим словом; часто може бути опущене)

6) у ввідних реченнях як не, хоч е

7) цей, ця, це; той, та, те

8) эмоц.- підсил. часто в сполученні із власним ім'ям цей, ця, це

9) icт. такий, настільки, так

10) той, та, те; цей, ця, це

11) у корелятивних займенникових сполученнях той ( який), та (як, те (яке))

1) вводить присудкові, додаткові е аппозитивні придаткові речення (те) що

2) вводить придаткові додаткові реченяя е присудки із причинним відтінком значення що, тому що; тому що

3) вводить придаткову мету (часто so that, in order that) так ( щоб)

4) вводить підрядне результату (звичн. з so, such y головному реченні) що

5) вводить підрядні речення в склад емфатичних складних речень

6) вводить окличні речення, що виражають подив, обурення, сильне бажання щоб, що

7) icт. вводить підрядне речення, паралельне попередньому підрядному, вжитому з іншим союзом; перекладається як союз першого підрядного

8) icт. йде за рядом союзів, не змінюючи їхнього значення

9) у сполученнях

наблюсти

1) что - спостерегати, спостерегти, (редко) постерегати, постерегти що, (примечать) примічати, примітити що. [Переглянувши українське письменство, ми могли спостерегти цікавий процес (Єфр.). Дивіть! Як дитина примічає! (Звин.). -дать природу, течение светил небесных - спостерегати природу, рух світил небесних. Астроном, що спостірегає зорі (Кониськ.). Спостерегаючи, з одного боку, життя природи, а, з другого,- суспільне та особисте життя людей (Наш)];

2) (надсматривать за кем, за чем) наглядати, назирати, надзирати за (над) ким, за (над) чим и кого, що (чого), (следить) стежити за ким, за чим и чого, достежити чого, кмітити, примічати за ким, за чим, (сторожить) пильнувати кого и за ким, чого, допильнувати кого, чого, достерегати, достерегти кого, що и чого, (смотреть, надзирать) доглядати, доглянути кого, чого и за ким, за чим, дозирати кого, чого и що, за ким, за чим; срв. Присматривать 2, Надсматривать. Буду пильно наглядати - книжку ти яку читаєш, з ким говориш, де буваєш (Крим.). Обідаю собі десь у куточку, прислухаюсь, назираю за гостями (Васильч.). Цікава Масюківна назирала гостя з вікна (Н.- Лев.). Надзираю, надслухую, що станеться з Хомою (Франко). Шляху їх не стежить ніякий ворог (Франко). Чого ти за другими приглядаєшся? знай себе, я за тобою не примічаю (Квітка). Сів проти неї уп'явся очима в її вид і вважливо кмітить за нею (Н.-Лев.). Улітку вона їздила сама на поле до косарів, до громадільників, до женців і кмітила за ними, як добрий осавула (Н.-Лев.). Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох (Грінч.). За таким Трохим більш усього пильнував (Квітка). Допильнував того я вранці сам (Грінч.). Про що мене що-дня достерегати і цілитись на мене що-години? (Куліш). Чи се-ж наше діло? чи нам велено за другими доглядати? (Квітка). Колись ще сам я на полі й у лісі їх пильної роботи доглядав (Грінч.). Треба пильно тих лукавих ходів дозирати (Куліш)]. -дать за движениями неприятеля - стежити (назирати) за рухами ворога, пильнувати рухів ворога. -дать за детьми - наглядати (доглядати) дітей и за дітьми, дозирати дітей. -дать за работами - наглядати (назирати) за (над) роботами, пильнувати роботи, стежити за роботами. -дать за чьим поведением - доглядати (пильнувати) чийого поводження (чиєї поведінки). -дать за порядком - доглядати (дозирати, пильнувати) порядку. [Військового порядку дозирали січовики добре (Куліш)]. -дать за самим собою - стежити за самим собою, пильнувати себе, уважати на себе. За ним надо -дать - за ним треба наглядати (стежити), його треба пильнувати, на його треба уважати, його треба мати на оці. [Цезарю, остерегайся Брута,.. пильно вважай на Метелла Цімбра (Куліш)]. -дать украдкой (тайком) за кем - потай наглядати (назирати) кого и за ким, потай стежити за ким, сочити (присочувати) кого. Коли постережеш ще що-небудь, скажи мені; звели також і жінці присочувати (Куліш)];

3) (соблюдать) доглядати, доглянути, додержувати, держати, додержати що и чого, берегти, зберегти що. -дать закон, -ны - доглядати, додержувати закону, -нів. -сти правосудие - доглянути (додержати, допильнувати) правосуддя (правого суду). -дать пост - додержувати посту, додержати піст. Наблюдённый - спостережений, примічений;

2) доглянутий, додержаний, збережений. -ться -

1) спостерегатися, бути спостереженим. Высота солнца - тся снарядом - високість сонця спостерегають приладом;

2) (соблюдаться) держатися, додержуватися, бути додержуваним, додержаним. Посты теперь не -тся - постів тепер не додержують (не додержуються).

* * *

несов.; сов. - наблюст`и

1) (кого-что, за кем-чем) спостерігати, спостерегти, -режу, -реже́ш, постерігати, постерегти́ (кого-що, за ким-чим); (несов.: следить) сте́жити, диал. кміти́ти (кмічу́, кміти́ш) (за ким-чим)

2) (за кем-чем, над кем-чем - осуществлять надзор) нагляда́ти, нагля́нути (за ким-чим, кого-що), назира́ти, назирну́ти, несов. надзирати (кого-що, за ким-чим, над ким-чим); (ухаживать, присматривать) догляда́ти, догля́нути (кого-що, чого, за ким-чим), несов. пильнува́ти, -ну́ю, -ну́єш (кого-що)

3) (что - несов.: соблюдать что-либо) додержуватися, -жуюся, -жуєшся, додержувати, -жую, -жуєш (чого)

Ясперс, Карл (1883, Ольденбург - 1969) - нім. філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в ун-тах Гейдельберга і Мюнхена, медицину - в ун-тах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В1908 - 1915 рр. працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 р. - проф. філософії Гейдельберзького ун-ту, в 1937 - 1945 рр. був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 - 1961 рр. - проф. філософії Базельського ун-ту. За Я., філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Я. буття має потрійне значення: 1) предметне буття або "буття-у-світі"; 2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою; 3) трансценденція як "охоплююче" - незбагненна межа будь-якого буття і мислення. У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції: 1) мислення перед лицем "буття-усвіті" як "орієнтація у світі"; 2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції"; 3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Я., не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Я., є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Я. вичленовує різні рівні людського "Я": 1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи; 2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої; 3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Я., дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Я. набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим-собою-буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Я., є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Я., існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Я. намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу Н. а його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Я., створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII - III ст. до н. е.), або "вісьової епохи" - епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.

[br]

Осн. тв.: "Психологія світоглядів" (1919); "Духовна ситуація часу" (1932); "Філософія". У З т. (1931 - 1932); "Ніцше і християнство" (1946); "Про європейський дух" (1946); "Про істину" (1947); "Витоки історії і її мета" (1948); "Філософська віра" (1948); "Розум і екзистенція" (1949).

pron (pl those) А dem

1) це

2) викор. замість іншого слова або словосполучення, згаданих вище, щоб уникнути повторення заміняє групу іменника

3) у корелятивних займенникових сполученнях той ( який)

4) перше ( з вищезгаданих)

5) який, яка, які (звичн. йде безпосередньо за обумовленим словом; часто може бути опущене)

6) у ввідних реченнях як не, хоч е

7) цей, ця, це; той, та, те

8) эмоц.- підсил. часто в сполученні із власним ім'ям цей, ця, це

9) icт. такий, настільки, так

10) той, та, те; цей, ця, це

11) у корелятивних займенникових сполученнях той ( який), та (як, те (яке))

1) вводить присудкові, додаткові е аппозитивні придаткові речення (те) що

2) вводить придаткові додаткові реченяя е присудки із причинним відтінком значення що, тому що; тому що

3) вводить придаткову мету (часто so that, in order that) так ( щоб)

4) вводить підрядне результату (звичн. з so, such y головному реченні) що

5) вводить підрядні речення в склад емфатичних складних речень

6) вводить окличні речення, що виражають подив, обурення, сильне бажання щоб, що

7) icт. вводить підрядне речення, паралельне попередньому підрядному, вжитому з іншим союзом; перекладається як союз першого підрядного

8) icт. йде за рядом союзів, не змінюючи їхнього значення

9) у сполученнях

ЩОСЬ - поняття класичної онтології, яке вказує на визначеність буття; наявність існування; його самодостатність; виявлення певних якостей сущого. Відтак Щ. розумілось як тотожне буттю, сущому, існуванню і протилежність небуттю, несущому, ніщо. Щ. з'являється у просторі філософського мислення із становленням онтології. У Парменіда воно осмислюється в контексті тотожності мислення і буття, у Демокрита - вчення про атоми, у Платана - вчення про ейдоси, у Аристотеля - в аспекті єдності матерії і форми. У середньовічній схоластиці Щ. розглядається, з одного боку, як те, що є в результаті Божого творення (суще), з другого - як те, що є як Божа сутність. У Кузанського Щ. є тільки те, що може бути. Буття нічого не додає до можливості бути, відтак абсолют стоїть вище буття і небуття і є точкою збігу протилежностей. За Декартом, Щ. народжується в чистому акті самосвідомості, однак як буття характеризує і протяжну, і мислительну субстанції. Бекон постулює протилежний підхід: Щ. як буття не можна схопити абстрактним поняттям. Від Бекона до Берклі (через Гоббса і Локка) проходить лінія, що завершується в концепції Г'юма, згідно з якою Щ. означає бути одиничним фактичним існуванням. У Канта Щ. є предметом поняття, якому відповідає споглядання, тобто є поняттям про присутність предмета, його формальна умова, можливість. Гегель розглядає Щ. як реальність, існування, що безпосередньо співвідноситься із самим собою. Із кризою класичних онтологічних побудов Щ., як і пов'язане з ним поняття ніщо, втрачає своє категоріальне значення, перетворюючись на контекстуально зумовлений термін філософського неметафізичного дискурсу.

1) (прекословие) сперечання, перека, переча (-чі), суперека. [«Не спи», - рішучим тоном, таким, що не терпить сперечань, гука наглядач (Крим.)];

2) (разноречие, несогласность) суперечність, супереч (-речи), (противоположность) супротивність, противенство, (расхождение) розбіжність (-ности). [Багато у його оповіданнів засновано на суперечності між тим, що есть, і тим, що здається (Єфр.). Трапилася супереч фактів (Правда). Думка чудна і стає в супереч з правдою (Кониськ.)]. Внутреннее -чие, -чие с самим собой - внутрішня суперечність, суперечність з самим собою. Классовые -чия - класові суперечності. -чие между религиею и наукой - противенство між релігією і наукою. -чие интересов пролетариата и буржуазии - противенство (суперечність, розбіжність) інтересів пролетаріяту і буржуазії. Исполненный, полный -чий - см. Противоречивый. В -чии с чем - всупереч чому, до чого. В -чии с истинным смыслом статьи - всупереч правдивому змістові артикулу. Быть, стоять -чии с чем - бути, стояти в противенстві до чого; срв. Противоречить чему.

* * *

1) супере́чність, -ності

2)

3) ( прекословие) спереча́ння, супере́чка; ( возражение) запере́чення

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

СУБСИСТЕНЦІЯ ( від лат. subsistere - бути сталим) - абстраговане від одиничних речей буття, відображене в родових і видових поняттях; суб'єкт сутності та її носій; самостійне існування, що не потребує акциденцій. Термін уведений до вжитку Боецієм у його творі "Проти Євтихія і Несторія". На думку Боеція, С. і субстанція - не одне й те саме. С. не потребує акциденцій, щоб бути, а субстанція - це те, що служить суб'єктом для акциденцій, без чого вони існувати не можуть. Тому роди і види - тільки С., бо в них є тільки сутність, а акциденції відсутні. С. є універсаліями, а субстанції - індивіди. Індивіди служать для акциденцій суб'єктами (супозитами), даючи тим самим можливість їм бути. Отже, у розумінні базисних термінів метафізики Боецій істотно відійшов від Аристотеля. Аристотелівське "усія" (субстанція, сутність) він передав трьома різними термінами: "есенція" (сутність), "субстанція" (із sub stare - "стояти під"; основа, підмет, suppositum - "під-кладка") і "С." (із subsistere - "стояти під собою", із sub se stare). У томістській і неотомістській метафізиці С. є одним із основних понять і трактується як субстанціональний модус, що характеризує конкретну єдність сутності та існування у створених Богом матеріальних сущих. С. - це наділена сутністю основа, котра переводить існування із стану просто даного у стан здійснюваного і діючого. С. в неореалізмі - ідеальне існування логічних об'єктів поза часом і простором.

ВЧИНОК - різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої Р. еалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, В. висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль В. є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме В. із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує М. орально-смислова артикульованість В. є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Вахтин, надаючи "філософії В." статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, її "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є В. у вузькому розумінні слова. В. як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше - відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними Ц. им В. принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, В. неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність В. тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом η здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності В. не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до В. є неодмінною рисою морально зрілої особистості Ц. я готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи В." (Вахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму.